Юлія Сільчук — жінка з непересічним поглядом на життя
Юлія Сільчук (Юля Полісянка) — уродженка Західного Полісся (Ратнівщина, Волинь), молода жінка з ліричним мисленням і непересічним поглядом на життя. Поетеса, прозаїк, критик.
Закінчила факультет україністики Волинського національного університету імені Лесі Українки, захистилася на кафедрі теорії літератури.
Публікувала твори в часописі «Дзвін», альманасі ВОО НСПУ «Світязь», в колективних збірниках, в районній та обласній періодиці. Була учасницею творчої наради в Коктебелі (2005 р., Крим), Київського форуму молодих літераторів (2019 р., Київ).
Переможниця ІV Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника в номінації «Проза» (за збірку повістей «У тілі жінки», 2020 р.), гранд-лауреатка ювілейного однойменного конкурсу (за роман «Люди без обличчя»). Лауреатка Міжнародної літературної премії «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (2021 р.) Фіналістка Міжнародного молодіжного конкурсу «Гранослов» (2021 р., номінація «Проза», повість «8 кольорів веселки»).
Авторка кількох поетичних збірок («Золоті дні», «Озвучення тиші», «Календаризую почуття», «Реінкарнації») і дебютної книжки прози «У тілі жінки» (К.: Саміт-книга, 2020). Літературно-критичні статті публікує у соцмережах, на літературних порталах та в інтернет-виданнях (зокрема, «Золота пектораль», «Буквоїд», «УЛГ», «Порт-Фоліо» тощо).
МОЛИТВА ШАХЕРЕЗАДИ
Верба
Така постійна і неперелітна,
Пів подихом тамую час в собі.
Пів сутністю так спрагло прагну світла ‒
Й схиляюся покірністю верби:
Весняна ще, півсонна, піврозквітла,
Росту в тобі…
Пів кроною тримаюся за вітер
І сіюся насінням запитань…
І пахну літом, щемко пахну літом ‒
Уявним плодом, подихом бажань, ‒
Так пристрасно, магнітно, непомітно,
Як інь і янь…
В невинності ти завше мені винен…
Зростаю з генів лісу, далебі:
Невпевнена у власному цвітінні
І мовчки невпокорена юрбі,
Тримаюся корінням світлотіней ‒
Й росту в собі…
Вростаю в пам’ять лісу, далебі, ‒
Пів сонця у мені і пів журби…
03–04.10.2021
Молитва Шахерезади
Будь мені першим…
Будь мені найнайпершим…
Першою втратою
В душу мені дзвени…
Доля – не вершник.
Самі для себе верші ми…
Буду, повір, відвертою:
Досить мені весни…
Ніжності досить, зелені,
Сотні нестиглих барв…
Стань же моєю втратою
В тисяча першу ніч…
Руки мої невпевнені
Знімуть вінок із лавр –
Будемо перед стратою
Рівними й віч-на-віч…
Так, не зазнала втрати ще:
Світ наш – лишень казки…
Буду й надалі казкою –
Тишею з-поміж тиш…
Місяць над нами ратищем…
Кров’ю – наш сон з руки…
Ти ж залікуєш ласкою –
Й долю мені досниш…
Стану твоєю першою…
Вперше – лише тепер…
(Викинь, мов флешку пам’яті,
Досвід минулий свій…)
Буду для тебе гейшею
В небі далеких сфер…
…Ми ще не в храмі – на паперті…
…Ангелом став наш змій…
27.11.2021.
***
Прагну блідо-рожевих втрат –
Конче болю і конче ніжності…
Я – новий Гетсиманський сад:
Знаю Зраду з обличчям Вірності…
Прагну блідо-рожевих снів,
Пелюстками у ніч обтрушена…
Я не снитиму ними, ні!
Я зів’янути з ними змушена…
Прагну білих німих оков…
Дух, мов човен, до Тебе прúпнутий.
Непосильний мій хрест – Любов…
Дай зрости під ним нерозíпнутій.
Енеєві
Це ж ти сам попрохав
перейти нам найпершу межу…
Ми давно вже на «ти»,
однак досі іще без означень…
Поруч тебе укотре
сьогодні близенько сиджу –
на одному з десятків
віртуально-уявних побачень…
Обіймаю словами.
Хоча ти їх не чуєш… слова…
Розповзаються тіні,
мов страхи бути вкотре слабкою…
Ти не знаєш, напевне,
що Вона у мені – вже жива.
Так, Вона без зачаття
проростає крізь ґрудочку болю…
Дивно серце спішить.
Крижаніє довкола трава…
І, якби не мороз, –
ми давно вже втекли б за водою…
…Ми вже вкотре на «ви».
Чи ж багато вам значать слова?
Ви даремно колись за межу
провели мою стриману волю…
Бо ж вона – наче кінь,
що ахейці лишили у дар:
Вже сьогодні ж вночі
спалить вщент вашу ж долю, і Трою…
Та, на жаль, ми – лиш сни.
Ніч – наш бог.
Ну а вірш – вівтар…
Чи ж посмієш, Енею,
йти до бою
з самою Любов’ю?..
18.11.2021
***
«Це станеться ніжно…»
Я вірю, що таки станеться.
І зовсім безгрішно
Стою посеред зими…
Слова білосніжно
Вдягають твою обраницю…
Мов камінь наріжний –
Цей день. А над ним десь – ми…
«Це станеться дивно…»
«А навіть, якщо й не станеться, –
Це також, напевно,
Одне з щонайбільших див…»
Хтось грає дитину.
Хтось просто довіку грається.
Ми все ще невинні –
Як дим. Як без ватри дим…
Це станеться рвійно…
Спитаєш: «Невже це сталося?..»
Заплаканий сміхом,
Ти все ще такий чудний…
«Це станеться… Вір-но!»
А нині, поки не сталося, –
Милуюся снігом…
Допоки він не брудний…
26.11.2021
Алкеєві
Ми – Сапфо і Алкей,
Ніжний Ерос й мелодія Ліри…
Так, ефір ти. Я – музика Віри,
Про яку здогадався Мойсей…
Тільки доля в нас трішки не та:
Ми незримі, як вітер і хвиля.
Ти – стрімкий, наче долі вітрило.
Я ж – прозора, немов самота…
Та й античність в мені – лиш душа…
Я далека від Лесбосу слави…
Ти – на троні моєї уяви…
Увійди ж! Будь мені падишах.
Так, Алкею. Як хочеш, співай…
Наші губи не знають цілунків.
Але як же натхненно, як лунко
Входить в мене віршований рай…
«Ні, чекай!»
Мовить думка, вагітна вогнем.
…Народити і справді не смію.
Та здолаю майбутню завію
Власним світлом, прирученим днем…
Адже й досі на острові мрії
Пришвартований наш корабель…
«До яких невідомих земель
Ти спрямуєш нас, Діво Маріє?
Ми ж бо – тільки Сапфо і Алкей.
Не боги… Але й не лицедії.
«Кожен жне тільки те, що посіє.
Ні стежин тут нема, ні алей…»
24.11.2021
Вірш-сповідь
Каюся…
Так, я більше не буду
Зазирати у вічі любові…
Ні читати ці сни (особливо чужі),
А чи просто радіти весні…
Я рождена в день Суду.
Тож, напевно, й помру у Слові…
Бо на нашій межі –
Трішки більше МОЄЇ вини…
Каюся…
Я притишую крок.
Не лечу вже у вир головою…
Не читаю чийсь сон.
(А для цього я зовсім не сплю.)
Гралася…
Знаю, ок…
Загравала з самою любов’ю.
Та не жаром з долонь –
Диким подихом слова «лю…»
Гралася…
І пожарище, так,
довкола когось розросталося…
Тихо пити просив –
не давала йому води…
Каюся.
Те, що мало відбутися – сталося:
Серед всіх голосів
Я не чую своєї ходи…
Дико стопи печуть…
(Так, духовним цей біль
називається…)
А за мною – немовби ординці,
лукаві гріхи…
Як втомив мене біг!
Я укотре у снах задихаюся…
І чекаю з надією (дивно)
Останні сніги…
Отче, стій!..
Знаю, більше не буде любові…
(Іду за поріг…)
Але дай же буяти весні!
Не моїй. Не Його…
Хай у дітях цвіте моє щастя…
Боже мій!!!
Нащо ж сни всі – такі кольорові,
Якщо…
Їх дивитися гріх?!
…Та й мені,
Знаю, вимолить рай на цім світі
Навряд чи удасться…
27.11.2021
Межі
Знаю… Ой знаю межі!
Всесвіт довкіл – лиш грот.
Наші думки – в одежі,
Тільки без верхніх нот…
Наші чуття – незрячі:
Щó їм щодо тілес?
Мить над собою ж плаче:
Ти в мені не воскрес…
Досі така тендітна,
Зламана й мовчазна…
Що, якщо переквітну?..
Стану тобі – «вона»???
…Досі римую вітер
З ніжністю всіх снігів…
Миті повторить принтер.
В сон перетліє гнів…
28.11.2021
***
Не обманюйся…
Не обманюй сама себе…
Ноженятами босими –
По жариночках почуттів…
Граєшся?..
Розумієш, що це мине?
Навіть діти стають дорослими.
А дорослі – і поготів…
Світишся…
Ну а як тут не засвітитися?
Не закриєш глибоку істинність
Ані одягом, ані сном…
Грієшся…
Біля тебе усі зігріються,
Доки в погляді носиш відданість,
Доки дихаєш в унісон…
Граєшся…
Знаєш, я також іще досі граюся…
Утопічна моя дорослість.
Я – дитина, не чоловік…
Сталося…
Як за Словом, збулось і сталося:
Ніжно світяться миті млості…
Тихо з вічністю грає вік…
Не лякаюся…
А навіщо, скажи, лякатися?
Навіть Бог мені пахне соняхом.
Навіть ніч мені світить днем…
Каюся…
Але в чому ж конкретно каятись?
Нам лишається лиш пів подиху…
Ти не станеш моєю, не…
02.12.2021
Не можу
(із циклу «Діалоги»)
– Я не можу втратити…
– Я не можу втрапити.
– І не можеш зникнути!
Я в тобі живу,
ненароджена…
І чекаю дня…
– Я тікаю в сни,
коли надто світ
пахне втратою…
– Як відвикнути?
– Не твоя вина,
ненароджена.
Не твоя…
– Ти не можеш так.
Не прощаючись,
просто зникнеш?.. Ні!!!
– Не вітаючись,
дехто зміг, проте,
полюбить…
– Буду грішною,
тяжко каючись.
Тільки будь мені!
– А я віршами
воскрешу себе
в одну мить!..
– Ти не можеш так:
не вмираючи,
вже воскреснути…
– Не живу я «тут»,
розумієш ти,
не живу…
– Якщо світ – лиш мить,
якщо ми «отут» –
в сні із веснами –
забери мене
у свій вічний світ,
лиш живý…
03.12.2021
ЧАС…
Час каміння збирати, брате.
Вибирати знання з калюжі…
Час прощатися і прощати
стужі…
Мерзнуть пальці. Холоне воля.
Власний страх дрижить до нестями.
Я сьогодні думками гола,
мамо!..
Я сьогодні така чуттєва:
Я за вічність вогонь відчую…
Я народжена не від Єви.
Всує!..
…Час каміння збирати в хаті,
Викидати знання в калюжу…
Час прощати нам і прощатись,
друже…
Час нам яблуком одним ділитись…
Тільки що у нім не від змія?
Не Адам ти. І ми – не діти.
Гріє…
Ох, як душі нам гріє студень!..
Не зірватися б. Не зламати…
Прагну свято у вічний будень
мати…
Я ж сьогодні – така глибока!
Я втону в собі в повечір’ї…
Буде плакати упівока
вирій…
22.11.2021
Юля Полісянка
